|
История Сколевщины
|
Сколівщина у складі Галицько-Волинського князівства |
PDF |
| Печать | |
|
Статьи -
История Сколевщины
|
|
09.10.2012 18:40 |
|
Недоступен ни однин перевод.
Відцентровані економічні та політичні фактори привели до роздріблення України-Руси. Вже в кінці XI ст. наш регіон відокремився від Києва, а з 1114 р. наша територія йменується Галицьким князівством. У 1119 р. князь Роман об'єднав Володимиро-Волинське князівство з Галицьким в єдине Галицько-Волинське князівство. Незабаром до складу Галицько-Волинського князівства ввійшли майже всі українські землі.

Після княжої доби київського періоду України-Руси (860-1240 рр.) Галицько-Волинське князівство продовжило ще на 100 років (1240-1349 рр.) життя України-Руси. З XII ст. жителів нашого краю називали галицькими русичами. Чому русичами — зрозуміло: їх корінь ще сформувався у племінних об'єднаннях русичів-дулібів і білих хорватів. Чому галичани — зрозуміло, що від Галича — центру князівства. А яка семантика топоніма «Галич»? Найбільш ймовірно є та, що топонім «Галич» походить від грецького слова «гальс», що означає «сіль». Та й справді, давньоруські літописи, дуже багаті на писемні розсипи, свідки того, що наш край був «соледобувним», що Галицька земля постачала сіллю всю руську землю. І не тільки її. По руській путі, що простягався вздовж Дністра, Стрия і Опору, везли сіль у Західну Європу. Тому «руську путь» називали «соляним шляхом».
В одному вже з пізніших документів говориться, що з навколишніх сіл Борислава зі солеварень люди возять сіль і оплачують мито в Уричі, під городищем Тустань, що біля Східниці. Солеварні промисли сприяли будівництву доброї дороги (гостинцю), яку ще і по сьогодні в околицях с. Підгородці називають княжим гостинцем, по якім рухались каравани купців. Обсяги видобутку солі були значними. І коли в XI ст. князь Святополк не пустив купців з Галича, то вся Наддніпрянська Україна-Русь залишилась без солі.
На руському шляху ще в IX ст. виникло місто Тустань — фортеця, оборонний, пограничний і митний пункт. Наявність 4000 пазів і врубів на природних каменях с. Урича дали можливість досліднику Михайлу Рожку здійснити графічну реконструкцію замку, доказати, що фортеця зазнала п'ять будівельних періодів.






Графічна реконструкція фортеці вражає не тільки своєю екзотикою, але і довершеністю. Величавий вигляд 5-ти поверхової забудови з оборонними стінами 15-ти метрової висоти, що розмістилось, як гірський беркут, на пагорбі висотою 51 метр, свідчить, що фортеця була блискучою сторінкою не тільки вітчизняного, але і світового зодчества. Вершиною в тустанському зодчестві був останній будівельний період, коли разом з дерев'яними оборонними стінами поєднувалась і кам'яна кладка стін зі застосуванням знаменитого скріплюючого розчину «цем'янки», що складався з вапна, дерев'яного вугілля та випаленої до червоного кольору і подрібленої глини. Навколо фортеці було побудовано три лінії оборони з ровами. Гідними подиву є довбані в камені цистерни для зберігання води. Запаси води в цих цистернах могли забезпечити Тустанський гарнізон з 50 чоловік на довготривалий час — 250 днів. Дно цистерни укладалось хвоєю, потім засипалось річковим піском. Дубильні властивості хвої сприяли довгостроковому зберіганню споживчої властивості води.

Між оборонними фортецями на західному пограниччі Русі були налагоджені візуальні зв'язки, які в екстремальних умовах діяли безвідмовно. Це «сигнальні вогні» зі стрийського пониззя, що передавались на Розгірче, звідси в синеволодське городище, далі до Чорної Вежі в Підгородцях, звідки «видуни-дозорці» бачили в Тустані. Тривожний сигнал приводив в дію мудру систему оборонних укріплень Тустані. За сигнальними димовишами били погостові клепала. — Йдуть ординці!

І красиві ставні уноти пішо і кінно спішили на погостові площі. Звідси чільні десятські чи сотські спішили з воями до тустанського воєводи. Попелили ординці землю нашу. А Тустань не змогли ні взяти, ні спалити.
Не вдалося татарам зруйнувати Тустань і в час Бурун-даєвого погрому 1261 р., коли він дав ультиматум Данилу Галицькому зруйнувати усі фортеці. Серед зруйнованих літописних фортець Тустань в їх числі не значиться. Перед дитинцем-богатирем були безсилі і татарська кіннота, і «грецький вогонь», і стінобитні і каменометальні машини.
Тустанські вої громили на бранному полі ворогів — татар, угрів, поляків, німців, не впускаючи їх на отчий поріг. Тустанські ратники, разом з усіма галичанами, доконали німецьких рицарів під Дорогичином (1238 р.), угрів і поляків під Ярославлем (1245 р.). І в цьому ратному подвигу — одна з підвалин славної історії Галицько-Волинської держави, могутність і велич якої визнав папа Іннокентій IV, приславши Данилові королівську корону.
Фортеця мала житлово-оборонний характер. Тут жили «вої». Вони і охороняли пограниччя, й супроводжували купців, гарантуючи їм повну безпеку на руськім шляху. В Тустанській окрузі (нині територія села Підгородець) жили ремісники — гвоздярі, ковалі, стельмахи, столяри, боднарі, кравці, чинбарі, гончарі, римарі.


XIII ст. Орда Батия вторглася в Галицько-Волинське князівство. У цей критичний момент Данило Галицький розумів, що відсіч орді може бути успішною за умови створення антиординської коаліції. З цією метою князь здійснює візит угорському королю Белі IV. Для зміцнення союзу між князівством і Угорщиною Данило пропонує одружити сина Льва на Констанції — дочці короля.
Момент повернення Данила з Угорщини в Літописі зафіксовано так: «Лъто 6748... ехал Данило князь ко королеви Оугры. Хотя имети с ней любовь сватьства. И не бы любовь межи йми и воротися... И приьха в Синеволодьско во монастирь святия Богородица. Наутріа вьставь й вида множество бьжащи от безбожньї татарь и воротися назад в Оугры не може бо пройти Роуское земли. За не бо малобь с нимь дроужины. И остави сна своего Оугрях».
12 квітня 1241 р. Бела IV був розгромлений Батием. Аж тепер, коли весняна смарагдова зелень просторої долини Моги була полита кров'ю 60 000 угорських юнаків, король зрозумів, якою помилкою була відмова від поріднення з Руссю. Незабаром угорські фарі привозять чарівну Констанцію в Львів. Констанція стає руською княжною, дружиною Льва, а Бела IV — союзником галицько-волинського князя.
Драматична і трагічна історія тодішньої України призвела до роз'єднання Галичини і Наддніпрянщини. А це два крила єдиної землі. Роз'єднані землі, залишені без взаємопідтримки, дали той фатальний наслідок, що українська територія опинилась в руках займанців.
Ослаблена і знекровлена ординцями Галицько-Волинська земля впала під експансіоністським тиском королівської Польщі. Це був 1349 рік. На теренах нашого краю в ХІІ-ХШ ст. розвивалась матеріальна і духовна культура. Архітектура, будівельна справа досягнули високого рівня. Неперевершеною на той час стояла наука фортифікації та прокладання доріг. Розвивалися різноманітні ремесла в Тустанському посаді. Ремісники посаду виробляли спорядження для воїв, різні знаряддя праці і предмети домашнього вжитку. Розвивалося і ювелірне ремесло: знайдено майстерню, де виготовляли бронзові хрести-енколпіони (призначалися для носіння святих молей). У Синевидньому в монастирі святої Богородиці, очевидно, писалися літописи, ікони, монахи займалися лічництвом та навчанням дітей.
Галичина в складі Польщі не дозволила себе полонізувати. Вона, мов квітка ломикамінь, не дала себе задушити. Заквітчалась Галичина синьо-жовтою фаною, пронесла її через поклоніння і віки, щоб відродити Україну. 15 липня 1410 року галичани взяли участь у Грюнвальдській битві. Ймовірно, що в розгромі німецьких рицарів були і вої з Тустані. В цій битві наші предки йшли в бій з голубою фаною, на тлі якої — жовтий лев на фоні скелі. Припускають, що зображена скеля могла бути імпровізацією скелі з Тустаті. Все це дає підставу думати, що галичани були родоначальними в народженні національного символу України — синьо-жовтого прапора.
Матеріал взятий із книги «Сколівщина» Інститут народознавства НАН України, 1996 р. https://skole.com.ua |
|
|
Сколевщина от племенного строя к государству Украины-Руси |
PDF |
| Печать | |
|
Статьи -
История Сколевщины
|
|
17.09.2012 17:24 |
|
На Сколевщине в эпоху бронзы проживали фракийские племена. Хотя в конце I тыс. до н.э. они исчезли, растворившись в славянском этносе, однако иногда они оставили после себя следы в названиях рек, гор, населенных пунктов. Предполагают, что гидроним «Стрый» (река) вобрал в себя морфему - «стр» от племени бастарнов, Карпаты получили название от племен «карпидов» («карпов»), наши Бескиды - от племени «Бесс», а название Сколе от - племени сколотов (которых в отечественной истории называют скифами).
С началом новой эры утверждается славянская история. Восточных славян в это время называли антами, «росами», «русичами», которые сконсолидировались в одно государство - Русь.
Термин «Русь» имеет также автохтонное происхождение, и встречаем гидронимы и топонимы с корнем «рус», или «рус» и в нашем крае: Роставка, Росоха, Ростичний, Росишка, Росохач, Русявка. Это свидетельствует о том, что этнос славян-русинов простирался из Приднепровья до Карпат и наш регион входил в обширный этнорайон славян-русичей.
Среди славян-русичей в VII-IX вв. было сформировано 14 племенных объединений. На территории современных западных областей Украины локализировано русское племя дулебов, которое, по свидетельству летописей, жило в междуречье Буга и Днестра. Дулебы - села на Стрыйщине и Жидачивщине - дают основу утверждать, что дулибское племенное объединение охватывало и территорию Сколевского района.
В VI в. со Средней Азии на Дунай началось переселение кочевников-аваров (их русичи называли обрами), которые, по свидетельству летописца, «примучиша дулъбы, сущая Словъны». Дулибское племенное объединение оказало сопротивление обрам-агрессорам: дулибское объединение стекло кровью, но и обры не смогли утвердить свое господство в нашем крае. Летописец пишет: «... И помроша вси, и не остася ни единъ Обьринъ. И есть притьча в Руси и до сего дне: погибаша аки Обръ; их же нъсть колена ни наслъдька ». Дулебы влились в Волыни и под их именем вошли в состав Украины-Руси.
В отличие от обрел, в 898 г. нашем краем мирно и цивилизованно проходят венгры. Об этом Лаврентий-летописец записал: «Угры ... Пришедший огъ востока и устремишася пояса горн великая яже прозвашася горы угорские». Лаврентий пишет, что территория между Днестром и Кавкасийскимы горами - это неотъемлемая русская земля. Наши Карпаты в то время летописец называет то Венгерскими, то Кавкасийскимы горами. Он не путает Кавкасийски горы с Кавказскими! Летописец-Нестор называет наши горы еще Ясско.

Заметим, что впервые наши горы Карпатами вспоминает 18 веков назад, во II в. н.э., древнегреческий ученый Клавдий Птолемей под названием «Каргиатес орос», что означает «Скалистая гора». В славянских названиях топоним «Карпаты» начал входить в лексический оборот только в XVI в.
Впоследствии на месте племенного объединения дулебов на территории Прикарпатья, Карпат и Закарпатья сформировалось племенное объединение славян-русичей - белых хорватов. Несколько родовых общин этого объединения проживало на территории нашего края. Интересна этимология этнонима «белые хорваты». Лингвисты этноним «хорваты» связывают с топонимом «Карпаты». Другие считают этот этноним ираноязычного происхождения, означает «западный страж», то есть белые хорваты - это люди, жившие на западе и были стражами земли нашей.

Дальнейшая история белых хорватов связана с эпохой правления Владимира Великого. Князь во внутренней политике максимальное внимание обращал на сплочение огромного государства, на консолидацию земель. Племенная верхушка белых хорватов проводила политику сепаратизма. Поэтому Владимир вел с белыми хорватами трехлетнюю войну (992-995), о которой лаконично записал Нестор-летописец: «Идет (Владимир) на Хорваты ...». Трехлетняя война укротила сепаратизм знати, русичи-хорваты вошли в состав Украины-Руси.
Все летописцы датируют нашу землю под 1015 годом. В Святополка - сына князя Владимира Великого, как пишет летописец, зарождается ужасное намерение: «Яко избью всю братью свою, и приму власть русьскую единой». Святополк убивает братьев Бориса и Глеба, дальше намерен убить и брата Святослава - мощного претендента на киевский престол. В борьбе со Святополком Святослав ищет союзников у чешского князя, откуда происходила его мама - княжна Малфреда, и у венгерского князя Иштвана, на дочери которого Святослав был женат. А потому Святослав направляется на запад.
В теснине гор, возле с. Гребенова, Святополк навязывает бой Святославу. Об этих событиях в летописи записано так: «В лето 6523. Святополкъ же сь Оканьный и злый уби Святослава, послал ко горъ Угорьстъй, бъжащю ему въ Угры».

По народному преданию в этой округе была убита и Парашка - дочь князя Святослава. Отсюда вторая версия названия г. Сколе: место, где были исколоты (убиты) князь Святослав, его дружинники и дочь. А самая высокая вершина Сколивского района называется Парашка.

Материал взят из книги «Сколевщина» Институт народоведения НАН Украины, 1996 г. https://skole.com.ua |
|
Археологические следы жизни |
PDF |
| Печать | |
|
Статьи -
История Сколевщины
|
|
24.08.2012 13:50 |
|
На территории Сколевского района, в частности на окраинах сел Подгородец, Ямельницы и Крушельницы изобретено каменные топоры - шлифованные, ромбовидной формы и кремневый нож. Кроме того, в с. Подгородцы (поле «Горы») исследователем Николаем Бандривским обнаружено и исследовано первоначальное поселение эпохи неолита, состоявшее из хозяйственной постройки, небольшой стоянки-жилья принадлежало уже не родовой общине, а семьи. Жилье по своей структуре полуземляночное, дом заключен каменными плитами. В жилище обнаружены обломки черепков, следы костра и пережженной глины. Все это дает основание утверждать, что в эпоху неолита, то есть более 5000 лет назад, здесь жил человек, который вел хозяйственную жизнь, производя и используя каменные орудия труда.

Умного человека интересовала не только материальная сфера жизни. Ему присуща была и духовная сфера деятельности. Зафиксированы около 300 петроглифов (наскальных рисунков) на скалах в с. Урыч, солярные знаки, парсуны подтверждают, что в умного человека на территории нашего края была тяга к духовному, сверхъестественному, желание общаться с ним, просить у него благополучия для рода, семьи. Петроглифы, разные по содержанию, форме и стилю исполнения, свидетельствуют, что над ними работали несколько поколений художников. Петроглифы в форме лунок, дискосферичних кругов - это солярные (солнечные) знаки бронзовой эпохи и они имеют непосредственное отношение к культу солнца. Можно считать, что по солярные знаки, так и большой петроглиф-персона (изображение человеческого лица) были в эпоху бронзы святыней и вероятно предшествовали славянскому богу Сварогу или Даждьбогу. Интересен петроглиф антропоморфного изображения (изображение человека) в форме танцора с поднятым вверх серпом в руках. В этом антропоморфном петроглифе изображено жреца, пожалуй, который выполняет обрядовый танец в честь бога плодородия, урожайного лета - будущего славянского бога Купалы. Урыцкие петроглифы - свидетельство того, что в данном регионе функционировало первое святилище для общения человека с его Творцом.




В с. Сопит археолог Лариса Крушельницкая в 1972 г. исследовала телозжигательный могильник из 150 погребальными урнами. В урнах - остатки пепла, измельченные пережженные человеческие кости, бронзовые браслеты. Рядом с урнами - большая каменная площадка. Это место кремации умерших. Бронзовый молоток был средством измельчения останков костей покойников после их кремации.
В 1988 г. исследователь Николай Бандривский в с. Подгородцы (поле «Горы») обнаружил и исследовал древнее поселение, состоявшее из хозяйственной постройки, небольшой стоянки - жилья, которое принадлежало уже не родовой общине, а семьи. Жилье по своей структуре полуземляночное, дом заключен каменными плитами. В жилище обнаружены обломки черепков, следы костра и пережженной глины. Можно считать, что и Урыцкое святилище, и сопитский могильник, более-менее синхронны, относящиеся к эпохе бронзы и аналогичные по этногенезисом - есть фракийскими, скифскими, а святилище, возможно, еще и протословьянским и раннеславянским.
Материал взят из книги «Сколевщина» Институт народоведения НАН Украины, 1996 г. https://skole.com.ua |
|
|
|
|
|
Страница 2 из 2 |
|